Южненська міська територіальна громада

24.03.2023 15:33

Громада в умовах війни, сини-військові та плани на майбутнє: відверте інтерв’ю з Володимиром Новацьким

Як змінилося життя Южненської громади, з якими наслідками війни доводиться боротися, чи чекати містянам цьогоріч ремонту доріг, коли відновить роботу комплекс «Олімп»? Про реалізацію планів в умовах воєнного стану, плідну співпрацю та особисте, — розповідає Южненський міський голова Володимир Новацький.

— Як, на ваш погляд, за цей рік змінилася Южненська міська територіальна громада?

— Зміни відбулися не лише в нашій громаді, а в усій країні. Якщо дивитися глибше, то змінився, напевне, кожен українець. І це абсолютно нормально, бо життя взяло відлік на «до» та «після». Саме це передаватиметься з покоління в покоління. Безумовно, на мені, як на керівнику міста, це відобразилось теж, бо змінилась система управління і зараз більше уваги приділяється військовим питанням. І з самого початку війни, мабуть, відсотків 80 робочого часу вектор уваги був націлений саме туди. Та і зараз, наприклад, коли формується бюджет міста (який набагато зменшився), все одно левова частка виділяється на військові проблеми, на питання війни. І це буде продовжуватися стільки, скільки вона триватиме. По-іншому починаєш розглядати ті чи ті питання громади, тому що розумієш, що кожен крок має наближати Перемогу. 

— Що Ви, як очільник громади, зробили найпершим після оголошення війни? 

— Уявіть собі: 24 лютого, о п’ятій годині ранку була інформація про те, що розпочалась війна. Перше, що я зробив, коли прийшов у себе — це швидко поїхав на роботу. Через 10-15 хвилин я вже був у кабінеті, а потім почали з’їжджатися мої заступники і ми почали думати, що робити, з чого починати. Хоча, було багато розмов про те, що я поїхав з міста, щойно дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення. 

— З якими складнощами спіткнулася громада?

— Оскільки ніякої інструкції не було, поки всі приходили до тями, ми самостійно створили штаб, почали працювати з нашими керівниками підприємств. На початку березня активно організовували евакуаційні шляхи. Кожного дня вивозили южненців у безпечніші місця. Так, за три місяці вдалося вивезти 25 автобусів до країн-побратимів, які налічували 1130 осіб. З них 21 автобус за підтримки містоутворюючих підприємств ОПЗ та порту «Южний», 4 автобуси — за підтримки «Дельта Вілмар» та волонтерської фінансової допомоги. 

Також паралельно розпочалась плідна праця з військовими. Це були відповідні складнощі, бо знову ж таки ми не знали, що це таке і як працювати у тій ситуації. Тисячі військових треба було розмістити, накормити, будувати блокпости. Це все лягало на плечі місцевої влади. Але прийшов час і ми почали займатися питаннями життєдіяльності громади. Бо ніхто не відміняв питання вирішення поточних питань навчання, медицини та інше. 

— Якщо повернутися до 24 лютого. Чи багато було охочих южненців, які хотіли стати на захист держави?

— Так. Знаєте, був патріотичний підйом такий, що хлопці приходили і говорили: «Ми готові». Я пам’ятаю прекрасно, коли гуртувались навіть чоловіки непризовного віку, котрі робили коктейлі Молотова. Почали зносити бутилки, робити ці суміші. Тому що усвідомлювали, що ворог може прийти у будь-який момент і потрібно буде вступати у бій хоча б з тими коктейлями, щоб дати відсіч. Потім, коли ми оголосили, що буде створена територіальна оборона, до міської ради прийшли сотні людей. Ми відсотків 70 десь взяли, записували їх в холі внизу, у мерії. Був підйом, був ажіотаж. Люди хотіли йти боронити рідну землю. 

— Скільки южненців з початку повномасштабного вторгнення пішли боронити країну? 

— Загальну цифру називати не можна, адже це заборонено, лише зазначу, що у відсотковому співвідношенні: це 19,4% від кількості усіх військовозобов’язаних. 

— Яка кількість трагічних звісток з фронту надійшла до нашої громади? 

— На сьогоднішній день до Южненської громади надійшло 24 трагічні звістки. 24 рази громада переживала гірку втрату героя-земляка. У 90% поховань я беру участь особисто. Це неймовірно страшно, боляче дивитися на переживання батьків. Боляче і важко. На жаль, війни не буває без загиблих, без втрат. Ухвалено рішення, щодо встановлення меморіальних дошок на будинках, де вони проживали. Наші хлопці назавжди залишаться героями громади, України…

— Яку допомогу надає громада сім’ям загиблих героїв?

— Всім дітям загиблих, віком до 18 років, буде сплачуватись з бюджету кожен місяць по п’ять тисяч гривень додатково. Це те, що ми можемо зробити сьогодні, але думаю, що ми ці питання будемо регулярно переглядати.

— Скільки загалом внутрішньо-переміщених осіб приїхало до Южненської громади від початку повномасштабного вторгнення?

— Офіційно зареєстрованих внутрішньо-переміщених осіб у нашій громаді від початку 2014 року і дотепер налічується 4905, з них 3718 — переселенці з 24 лютого 2022 року. У освітніх закладах: дитячих садках, школах навчається понад 250 дітей-переселенців, але, на жаль, більше 600 южненських дітей сьогодні за кордоном. Я думаю, що серед внутрішньо-переміщених осіб є значна кількість тих, хто залишиться у нашій громаді на постійне проживання. 

— Яку допомогу надала їм громада? (У якості гуманітарної допомоги, працевлаштування)

— Для людей, які тільки-но приїздили, ми одразу забезпечували їх тимчасовим проживанням, вирішували питання харчування. Потім вже люди, як правило, роз‘їжджалися, знімали квартири, бо перебували у тісному контакті з містянами. Дуже важливо, що за відгуками, більшість з них зазначає, що не відчуває себе чужим у нашій громаді. Адже ми забезпечуємо максимальні умови, аби створити комфорт. 

—  З приводу навчання. Як триває процес в освітніх закладах і які зміни були саме в ньому під час війни? 

— З початком повномасштабного вторгнення взагалі було незрозуміло, як відбуватиметься навчання. Явним було одне, що діти, у цілях безпеки, відвідувати освітні заклади поки що не будуть. Але повністю призупиняти процес не доцільно. Згодом державою було запропоновано перейти на онлайн-формат, що дало б змогу навчатися і за кордоном. І це не було так болісно, бо українські школярі вже мали такий досвід під час ковідного карантину. Потім створювались умови, будувались та приводились у належний стан сховища. І коли забезпечили повністю безпеку для дітей під час повітряних тривог, освітній процес почав відновлюватися у офлайн-форматі і вже показник зрівнявся 50/50. А зараз вже значна кількість дітей, точніше 65% займається очно. Якщо ми зараз закінчимо ремонт сховища у першій школі, то я думаю, що цей відсоток значно виросте. Бо учні першої школи зараз займаються в третій, де є сучасне сховище. У першій школі наразі воно будується з нуля. 

—  Яка ситуація у громаді з укриттями? 

— Ситуація з укриттями у нас задовільна, нас навіть ставили у приклад іншим громадам. Бо концентрація укриттів в Южному дуже щільна. Ми проводимо постійний контроль та перевірку стану сховищ. Наприкінці лютого до нас завітали експерти, які провели моніторинг усіх укриттів. Зазначили, що Южненська міська територіальна громада має високий рівень в цьому питанні. 

— На скільки відсотків зменшився бюджет громади у порівнянні з попереднім роком?

— Бюджет зменшився на 30%. Зокрема, введення воєнного стану на собі відчули Одеський припортовий завод та порт. Єдиний завод, який працює навіть з надлишком у +20% — це Дельта Вільмар. Там висока заробітна плата і високі відрахування по бюджету.  На сьогоднішній день військові питання звісно потребують значної фінансової підтримки. Але незважаючи на це, соціальну інфраструктуру ми забезпечуємо на 100%. І ніякі галузі ані медицина, ані освіта, ані спорт майже не відчувають різницю «до» та «після» початку війни. 

— Скільки було коштів виділено для створення належних умов для виконання завдань військовослужбовців та підрозділів територіальної оборони? 

— Ми постійно допомагаємо нашим військовим, але значну частину коштів ми направляємо на 26 бригаду територіальної оборони, а вони вже виділяють для батальйону територіальної громади. Скажу одне: розмір такої підтримки відраховується мільйонами. 

— Жителів громади постійно турбує питання ремонту доріг. Чи розраховувати на нього найближчим часом?

— У зв’язку з воєнним станом більшість планів не реалізовується. Відповідно, ми не можемо навіть дороги будувати так, як будували раніше. Бо є Постанова Кабінету Міністрів, яка регулює, що ми можемо фінансувати, а що не можемо. Наприклад, на будівництво і капітальний ремонт, у нас немає дозволу. Ми можемо фінансувати тільки укриття у дитячих садках, школах, деякі частково роботи всередині міста, громади, але ми починаємо до цього звикати і розібралися що до чого. Я усвідомлюю, що так буде до кінця війни, до Перемоги. Прийде Перемога, все почнемо з новими силами і повернемося до вирішення питань, які на сьогодні, на жаль, “на паузі”. Але зазначу, що сьогодні в бюджеті передбачено відповідні кошти. Не стільки, скільки хотілося б, але я ще раз  наголошую, що питання стоїть в тому, аби казна пропускала кошти на будівництво і капітальні ремонти доріг. Ми будемо вирішувати це питання, але, на жаль, на 100% ми його зараз поки що не закриємо. 

— Чи розбудовується місто? У плані будівництва житла

— Будівництво житла йде попри все. З першого дня моєї роботи у цій структурі, на цій посаді, я завжди рахував крани. Я ставив собі задачу: щоб було п’ять кранів, потім 10, 15. І це досягалося. У місті Южному на будівельних майданчиках стояло 15 кранів. Тому що будівництво — це життя. Колись у другому мікрорайоні, коли я прийшов там не було нічого. Потім ми почали будувати соціальне житло (два будинки), потім центр зайнятості, ще будівлі… Ще добудовували четвертий мікрорайон, там будували будинків 4-5. Тоді моя душа тішилася. Сьогодні у нас також є крани. Їх налічується приблизно шість чи сім. Але вони будують! Попри війну будівництво житла продовжується. Це говорить про те, що представники цього бізнесу мають позитивний прогноз,  що в нашому місті люди житимуть і купуватимуть квартири. 

—  Наскільки складним було питання комплексу «Олімп»?

— Ця проблема була неоднозначною, бо комплекс «Олімп» працював у режимі цеху Одеського припортового заводу, який практично на 100% фінансував цей об’єкт. Там ніколи не стояло питання економіки, бізнесу, заробітної плати. Коли ж його передали у комунальну власність міста, ми були не в змозі платити такі кошти, як платив Одеський припортовий завод. Стояло питання, щоб ці об’єкти заробляли кошти і з нашою підтримкою крок за кроком вони стали на ноги. Зараз готель переданий в оренду через аукціон і вже сьогодні він повністю відновлює свою роботу. Також на останньому засіданні виконавчого комітету затвердили вартість послуг Комунального некомерційного підприємства «Олімп» і сьогодні він розпочинає працювати у повному режимі. Зазначу, що у нас практично через день проходили наради, щоб відпрацювати ці питання. Ми вже почали проводити в “Олімпі” змагання загальнодержавного рівня, на рівні області дитячі змагання. Бо це насправді історична будівля, яка має функціонувати за призначенням. 

— Чи розраховувати на реалізацію якихось інших проєктів цьогоріч?

— На жаль, війна внесла свої корективи у реалізації всіх задуманих планів. Втім, у нас є напрацювання. На сьогодні взяли в оренду землю під яхт-клуб, до чого довго йшли. Нам вже сплачують за цю територію в бюджет міста і йдуть проектні роботи. Протягом 2023 року буде лише повністю проходити підготовча робота, а з наступного року (дай Боже, щоб закінчилася війна), розпочнеться масштабне велике будівництво, яке буде дуже вагомим для нашої громади. 

— На жаль, сумні звістки ми отримуємо не лише з фронту. Громада втрачає южненців, які зробили вагомий внесок в її життєдіяльність. Минулого року пішов з життя Ліманський Роман Васильович. Як це відобразилося на медичній галузі міста?

— Для медицини нашої громади це велика втрата. 

Роман Васильович видатна людина не лише в нашому місті, області, а й в країні. Він знав багатьох і багато знали його, бо він очолював обласне управління охорони здоров’я, мав великий досвід роботи. Це людина, яка побудувала міську лікарню майже з нуля та вивела її на гідний рівень. Варто зазначити, що очолив лікарню Роман Васильович, коли лікарня була у максимально занедбаному стані. 12 років будівництво не проводилось, не було жодних відповідних умов і всередині вже росли дерева. Тоді ж він забив плівкою вікна та двері двох кабінетів і вирішив, що в одному з них житиме, в іншому ж буде робочий кабінет. І вже за рік, на стаціонарне лікування до медичного закладу прийшов перший пацієнт. Все було облаштоване: палати, кабінети, працювали висококваліфіковані лікарі, яких Роман Васильович запросив з різних куточків України. 

Дійсно, нам зараз дуже не вистачає його. Нам всім є чому в нього повчитися: рішучості дій, оперативності у прийнятті рішень, виваженості та далекоглядності.  Зараз посаду головного лікаря обіймає Марина Іванівна Горішна, учениця покійного, з якою він працював багато років та передав увесь свій професійний та життєвий досвід.

— Напевно не так багато є таких людей, на яких справді можна покластися.  Як сьогодні вибудовуються взаємовідносини з депутатським корпусом громади?

— Ну скажу так: думаю, що знайдеться мало громад, де ідеально складаються такого типу взаємовідносини. Завжди є проблеми, є якісь партії, фракції, групи, об’єднання. Кожен має свою думку і намагається довести її, тому іноді виникають непорозуміння. Неодноразово це відпрацьовується, але в кінці приходимо все ж до спільної думки, вирішуємо питання. Бувають різні ситуації: нещодавно і сесію не відкрили через те, що я наполягав і наполягаю на тому, що всі депутати мають брати участь в сесійній залі, а не онлайн. Бо їхнє робоче місце саме тут, а не за кордоном. Як вони можуть брати участь та коригувати якісь дії? Найголовніше, щоб від наших суперечностей не страждала життєдіяльність громади. 

— А між колегами? Чи є порозуміння з Вашими заступниками? 

— З деякими заступниками я працюю практично з першого дня, декілька заступників, які змінилися (але це нормально, ротація повинна бути). У мене практично ніколи не виникало проблем зі своїми колегами. Одного лише разу, коли була звільнена Шегида Лариса Георгіївна, яка працювала зі мною майже 15 років. Але вважаю цю ситуацію цілком нормальною, адже час спливає, погляди змінюються. А так з усіма заступниками жодних проблем не виникає, адже у кожного своя справа, над якою він опікується і відповідає. У кінцевому позитивному результаті зацікавлені всі, тому ми працюємо як єдиний організм. 

— Ми з вами почали розмову з того, як змінилася громада, хочу запитати, як Ви особисто змінилися під час війни?

— Безумовно змінився. Коли раптово одного дня 80% від усієї отриманої інформації — це новини війни, це безперечно впливає на емоційний стан. А коли це ще й торкається твоєї сім’ї — сприймаєш дуже близько і гостро. Щоденний моніторинг будь-якої інформації з фронту сприймається надто болісно. Обидва моїх сини сьогодні служать на передовій. Старший син отримав почесний нагрудний знак від Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест». Це відзнака, якою нагороджуються військовослужбовці України, за виконання бойових завдань. Я переживаю кожного дня. У зв’язку з цими факторами, відношення до всього стало інакшим. Розумієш, що все може змінитися в будь-який час. Але кожна людина, і я в тому числі, живе надією в те, що все повернеться до звичного ладу і ми заживемо, як раніше.

— Спираючись на те, що Ваші сини зараз на передовій, як вдається емоційно триматися на роботі?

— Кожного дня в очікуванні. Чекаю будь-якої інформації від синів. Не завжди звичайно вдається отримати її, адже часто “там” немає зв’язку. Коли ж приходить повідомлення від них — видихаєш, думаєш про те, що все нормально, життя триває і день автоматично стає кращим. Якщо ж не отримуєш ту бажану і таку очікувану звістку, то все одно прямуєш на роботу. Вже там, поринаєш у повсякденні справи настільки, що відволікаєшся і забуваєш про це тривожне відчуття. Потім, коли з’являється вільна хвилинка, одразу думки затьмарюють і повертають до родини. Як не як, цей зв’язок настільки сильний, що ти душею завжди поряд з ними. 

— Як вони вирішили йти воювати? І якою була Ваша реакція на це?

— Це було їхнє добровільне рішення. Я, як будь-який батько, який переживає за життя своїх дітей був категорично проти цього. Але мені вони сказали так: «Тату, давай домовимось: тебе ми слухали все своє життя, а тут прийшов час вирішувати нам». Тобто, буквально, прямим текстом: у цій ситуації я їм не указ. Незважаючи на свої особисті батьківські хвилювання, я дуже пишаюся позицією своїх синів, їх мужністю, незламністю, наполегливістю. Вони залишили свою родину, дітей і стали на оборону нашої країни. Моя онука Соня, якій два роки, малює батькові подарунки на свята. Так вона ніби намагається підтримати його. І, чесно кажучи, це найтепліші і найчутливіші альбомні аркуші. Щемливо.

— Чи думали ви вже, для себе особисто, що зробите одразу після Перемоги?

— Звісно, привітаю жителів громади з цією важливою подією, великим святом, дочекаюся синів і, напевно, піду у відпустку. Хочеться кудись на Дунай, на острів. Або в гори Карпати. Я жодного разу не був у відпустці повних 45 днів. І якщо зібрати усі невикористані дні, то можна відпочивати десь рік точно (сміється).